Йшов десятий день другого місяця канікул. Вона сиділа на ліжку й думала про те,що варто ще раз спробувати почати писати. Недоблогерша. Юна особа,переповнена самоіронією та ілюзіями. Тобто така,як і багато інших.
Чи самозакохано писати про себе?
Мене от завжди цікавив такий момент: кажуть,що збоку видно краще. І я погоджувалась,мовляв "ну,звісно.жодні емоції,втома чи ще шось не заважають більш-менш об'єктивній оцінці,коли ти "збоку"". Але разом з тим,хіба не бачиш найкраще бачиш весь механізм саме зсередини?
Отож,чи можна вважати писанину про себе свідченням надмірної любові про себе?
І знову ж таки бісова двобокість ситуації.
Адже на світі стільки всього відбувається!!! Щотижня,щодня,щогодини!!! Відкриття в науці,політика(просто бездонний океан матеріалів),деградація суспільства,сучасне мистецтво,новинки в літературі,50 відтінків сірого врешті-решт! А ти береш і пишеш про себе.
Не було б в тобі думки,що хоч хтось живий віддасть перевагу читанню саме твоєї писанини,а чужої,не писала б. Ну таке.
Але давайте повернемо нашу увімкнену настільну лампу в іншу сторону. Я - безумовно є представницею роду Люди. Отже,текст,в якому йдеться лише про когось одного,все одно стосуватиметься усіх. Те,шо я пишу,хоча б і про себе,буде корисним навіть у якості звичайного прикладу(як не треба писати,як точно треба не писати,які можуть бути самозакохані особи і т.ін.)! Дивовижно,правда?
Себе я прославляю, себе я оспівую,
I те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається з
цього ґрунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, зароджених тут
батьками, котрі так
само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний,
без жодної хворості, розпочинаю
I сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік - але й ви добрі на місці
своєму, і вас не забуто, -
Я прихищаю всі - правильні й хибні,
я дозволяю стверджувати речі
щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод
з первісною силою.
В. Вітмен "Пісня про себе"
Чи самозакохано писати про себе?
Мене от завжди цікавив такий момент: кажуть,що збоку видно краще. І я погоджувалась,мовляв "ну,звісно.жодні емоції,втома чи ще шось не заважають більш-менш об'єктивній оцінці,коли ти "збоку"". Але разом з тим,хіба не бачиш найкраще бачиш весь механізм саме зсередини?
Отож,чи можна вважати писанину про себе свідченням надмірної любові про себе?
І знову ж таки бісова двобокість ситуації.
Адже на світі стільки всього відбувається!!! Щотижня,щодня,щогодини!!! Відкриття в науці,політика(просто бездонний океан матеріалів),деградація суспільства,сучасне мистецтво,новинки в літературі,50 відтінків сірого врешті-решт! А ти береш і пишеш про себе.
Не було б в тобі думки,що хоч хтось живий віддасть перевагу читанню саме твоєї писанини,а чужої,не писала б. Ну таке.
Але давайте повернемо нашу увімкнену настільну лампу в іншу сторону. Я - безумовно є представницею роду Люди. Отже,текст,в якому йдеться лише про когось одного,все одно стосуватиметься усіх. Те,шо я пишу,хоча б і про себе,буде корисним навіть у якості звичайного прикладу(як не треба писати,як точно треба не писати,які можуть бути самозакохані особи і т.ін.)! Дивовижно,правда?
Себе я прославляю, себе я оспівую,
I те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається з
цього ґрунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, зароджених тут
батьками, котрі так
само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний,
без жодної хворості, розпочинаю
I сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік - але й ви добрі на місці
своєму, і вас не забуто, -
Я прихищаю всі - правильні й хибні,
я дозволяю стверджувати речі
щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод
з первісною силою.
В. Вітмен "Пісня про себе"
Я не знаю, чи варто тут писати, порушуючи спокій твого блогу, але для чого ж існує форма "Дописати коментар" як не для цього? Зрештою, якщо тобі це не буде подобатись, чи ти повважаєш мене набридливим, чи просто мої коментарі здадуться тобі тупими і непотрібними, то просто скажи і я писати не буду)
ВідповістиВидалитиОтже)
(Я не буду звертати уваги і критикувати "самоприниження", яке зустрічається на протязі всього тексту, адже ти і так прекрасно знаєш що це все неправда)
Я не дуже розумію, як можна "збоку" справді побачити почуття людини. Адже дуже часто зовнішня оболонка, кардинально не збігається із внутрішнім світом людини. Ба більше, навіть сама людина часто (дуже часто) не в змозі повністю побачити і зрозуміти всє власне "я" (хоча, цікаве питання: "не в змозі", чи просто не бажає віддаючи перевагу невіданню (хоча, вірніше, можливо, самообману))ю То чи можна щось зрозуміти "збоку"?
Звичайно, що писати про себе, не є свідченням надмірної любові до себе. Адже що як не пізнання себе є ціллю нашого життя? Не тою дріб'язковою матеріальною ціллю, про яку людині втовкмачують в голову, використовуючи вроджений стадний інстинкт. Що цікаво, підтвердження цього тезису (про доцільність пізнання себе) можна знайти у різних, часто навіть протилежних джерелах, Навіть в Біблії. /Теолог-mode on/ "Царство Боже всередині вас є" говорить Ісус. Тобто саме пізнаючи себе ми наближаємось до пізнання Бога (там я ще пам'ятав схоже за змістом, але я ніяк точно згадати не можу) /Теолог-mode OFF/
Адже весь зовнішній світ, на мою думку, значно легше осягнути, ніж внутрішній світ людини. Зовнішній світ значно більше досліджений, адже дотепер ніхто так і не може пояснити, що таке душа. Як вона функціонує, звідки вона береться і куди зникає?
(про Ніцше я видалив)
Ооооо, Вітмен, «Листя трави», верлібр (ненавидів його, «Пісню про себе» я так і не здав)